Меню сайта
Форма входа
Поиск
Музей-садиба Івана Козловського Понедельник, 20.11.2017, 20:25
Приветствую Вас Гость | RSS
 
 Каталог статей
Главная » Статьи » Мои статьи

Місця нашого дитинства. Веприк.

Місця нашого дитинства. Веприк.


Невелике село Веприк знаходиться «в 6-ти верстах от Хвастова к северо-западу, при ручье Киршине, в Ирпень впадающем…. Жителей обоего пола 995. Церковь деревянная, в 1856 году на место обветшавшей построенная, во имя св. мученицы Параскевы. По штатам состоит в 5-м классе; земли имеет 58 десятин…».

Це запис із «Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии или Статистических, исторических и церковных заметках о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся» Лаврентія Похилевича.

Сьогодні в селі проживає 1060 чоловік  «обоего пола».

Все, як в звичайному селі: школа, дитсадок, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв’язку, будинок культури.

Так й залишилося б  село простою цяточкою на мапі Київщини, аби не музей Кирила Стеценка.

Нагадую, що в цьому селі провів свої останні роки  великий український  композитор, диригент, педагог, музичний критик, культурно-громадський   державний діяч, сподвижник  української національної церкви Кирило Стеценко.

В радянські часи його ім‘я було викреслено з української історії. Лише у 1956 році, пройшло перше урочисте свято, присвячене видатному композитору. Ентузіасти зібрали перші експонати, відкрили музейну кімнату. Ім‘я Кирила Стеценка винирнуло  із забуття…

Під час підготовки спецвипуску «Музеї Київщини», я вперше потрапила до музею взимку. Сподівалася, що встигну зібрати матеріали за короткий зимовий день, але затрималася майже до останнього автобусу – так там було тепло й затишно, як у бабусі, яка колись жила в сусідньому селі.

Господарка музею, директор Валентина Умрик, вмовила мене залишитися на вечорниці – в музеї збиралися сільські жіночки поспівати, поговорити, старе згадати, як колись було, при Кирилові Стеценку.

На одній із бабусь я побачила знайомі чоботи – колись такі  мій дід-швець робив для всієї  Фастівщини…

Не витримала, запитала: «Чи бува не Ярофеєві чоботи на Вас, бабуню?».

«Та ж Ярофеєві! - здивовано відказує бабуся. – Звідки ж знаєш?».

«Онука я його…  А діда вже років з двадцять нема…»

Тож, згадали діда. Дядько він був нівроку, та й його чоботи та черевики цінувало все жіноцтво  Фастівщини – завжди в хаті було людно.

Ось так, діда нема, а чоботи ще й досі живуть. Як і  пам‘ять про нього…

До  цього музею у мене залишилися  теплі почуття. Прикипіла душею.

Музей невеликий, експонатів небагато, грошей – ті, що сільрада дасть…

Він майже гинув, тримаючись  на ентузіазмі півтори людини…

Захотілося своїм  сусідам-землякам чимось допомогти. Провели кілька прес-конференцій, підготували матеріали, розказували про музей всім чиновникам і чинушам.

Та й музейники  не сиділи – через якийсь час закладу дали  обласний статус.

Музей було врятовано.

З того часу ми так і дружимо. Дякуючи майстру-фотографу Сергію Камшилину, зробили фотосесію. Відкрили сайт музею, підготували багато матеріалів…

Музейне життя відродилося і увійшло в своє наукове русло.

Восени, на бабине літо, запросили мене до музею – похвалитися чим і як живуть.

«Як перевели до області – дихати стало легше, - хвалиться Валентина Антонівна. - Ось і ремонт закінчили, і співробітників набрали, і першу конференцію весною провели, і люди потихеньку приїжджати стали».

Цікавість до Стеценка та його творів, поступово відроджується. Музейників запрошують на всі заходи, вони читають лекції, мріють  зробити звукозаписи музейної спадщини Кирила Стеценка, підготували сільський мартиролог Голодомору.

«Нарешті я перестала ходити з простягнутою рукою, і наша справа дійсно комусь цікава і потрібна», - розказує  Валентина Умрик.

В планах у музейників  - зробити невелику збірку про історію села.

А село, як і всі села Київщини, має свої легенди та перекази…

Під час нашої прогулянки вздовж тихої лісової річки Кирші, від Валентини Антонівни  начулася безліч історій та легенд.

Назва   села має декілька версій. Одна з них із козацьких часів.  Пішла вона, начебто,  від козака на прізвисько Вепр, що перший облюбував це місце й поселився тут.

За другою версією, назва виникла у Х столітті, в період князювання Володимира. Князь був завзятим мисливцем. Тутешня місцина  вкрита дрімучими лісами. Тож  одного разу вполював тут  князь величезного вепра. На згадку про свій трофей він наказав заснувати поселення й назвати його Веприн, аби знову повертатися сюди на полювання.
Взагалі, в старовину на території Веприка була сила-силенна диких кабанів – вепрів, з якими більшість мешканців села й пов’язує походження його назви.

І зараз, по дві сторони річки, впритул до села, підходить густий сосновий ліс, де хорониться не один хижак.

А може, княжі тереми  були на півночі від Веприка, на березі річки Кирші, де  знаходиться хутір Млинок. Археологічні дослідження підтвердили давньоруське походження цього поселення. Колись на хуторі знаходився  водяний млин, який обслуговував навколишні села.               

Біля хутора Млинок, в лісі - одне з найбільших городищ Київщини, яке знаходиться в місці впадіння річки Кирші в Ірпінь. Є й вали, які датуються VІ ст. до н.е.

Городище  розташоване у важкодоступному місці і колись було оточене височенним земляним валом і глибоким ровом. Тож, музейникам повно роботи.

В старому центрі села стоїть гордість Веприка  - церква святої мучениці Параскеви.

Саме в ній  колись служив Кирило Стеценко. 1922 року, під церквою   його і поховали.


Церква була збудована в другій половині ХІХ століття. У 1937 році її закрили й понівечили. Селяни відбудували церкву під час Другої світової війни.В 1963-1964 роках церкву знову зруйнували – підірвали, її залишки перевезли на будівництво школи. Уцілів лише один вівтар з престолом. Але,старожили оповідають, що навіть це не завадило служити Богові о.Миколаю та диякону о.Максиму. За цей «злочин» влада ув’язнила священнослужителів-сподвижників, а церкву знову зруйнували – вже втретє.  Цього разу - до фундаменту.

І лише в грудні 1993 року, на цьому фундаменті відбудували церкву, а у1997 році, храм був освячений і готовий приймати прихожан.

До церкви їдуть фастівчани та   мешканці навколишніх сіл, щоб стати на рушник, охрестити дитину, прослухати службу Божу, а чи й просто набратися духовної наснаги,  поспілкуватися з протоієреєм о. Михайлом. Він народився в селі Гребенях Кагарлицького району Київської області, має кілька дипломів з вищої освіти (Київський металургійний технікум, Запорізький машинобудівний інститут, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, Київська духовна семінарія),не одну професію змінив протягом життя. Але, з 1996 року, стає настоятелем веприцького храму, поєднуючи духовну роботу з посадою заступника директора з виробничого навчання Фастівського автомобільно-дорожного технікуму.

Ось такі скупі сторінки невеликого сусіднього села мого дитинства.

Всі ми маємо своє коріння - маленьку Батьківщину, куди линуть думки-спогади,  куди завжди повертаємось, де ноги пам‘ятають кожну стежку-доріжку, а очі дивляться не надивляться на знайомі  краєвиди   щасливого дитинства…

Давайте про це пам‘ятати...








Наталка Іванченко, шеф-редактор журналу "Музеї України"
Категория: Мои статьи | Добавил: maryanivka (11.10.2008)
Просмотров: 1533 | Комментарии: 3 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всего комментариев: 1
1  
This is what we need - an insight to make eveoyrne think

Имя *:
Email *:
Код *:
Категории каталога
Мои статьи [190]
Наш опрос
Чи були Ви в музеї І.Козловського?
Всего ответов: 35
Друзья сайта
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2017
Создать бесплатный сайт с uCoz